Буковинський Курінь. - Переднє слово (Аркадій Жуковський).

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Політичне положення Буковини на грані слов'янського і романського світів визначило долю цього краю: бути боролом українців проти аґресії румунів. Змагання цих двох етнічних спільнот творило властивий зміст історії Буковини. Вона сягає початку XIV ст. (до того часу край був малозаселений і перебував у сфері впливів княжих формацій: Київської Русі, згодом Галицько-Волинського князівства), коли на територію Буковини прибули перші наїзні румунські колони з південних Семигороду і Молдавії, заставши тут осіле мирне українське населення. Цю першу зустріч двох національностей змальовують самі молдавсько-румунські літописи переказом про українського пасічника Яцька, який на час приходу молдаван вже жив на Буковині.

Уся історія Буковини зводилася до змагання місцевого українського населення бути в єдності з рештою українського народу, а провідні діячі України намагалися огорнути своєю опікою цю південно-західну окраїну нашої Батьківщини. Це постійне взаємне тяжіння ми бачимо за козацької доби, коли козацькі ватажки і гетьмани навідувалися у ці місця. За австрійських часів намагання жити разом з братами з Галичини чи Наддніпрянщини стало головним змістом громадського, культурного та політичного життя буковинців.

Найяскравіший вияв бажання возз'єднати Буковину з усією Україною стався у бурхливі часи Першої і Другої світових воєн і його виразником були формації, що називали себе "Буковинським Куренем". Це були вже не тільки одиничні заяви письменників (Ю.Федькович, С.Воробкевич, О.Кобилянська) чи деяких політиків (М.Василько, Ст.Смаль-Стоцький, О.Попович), а масове волевиявлення населення Буковини бути разом з Україною, "навіки разом" не в поневоленні, але як діюча, свідома і організована частина української цілості, глибоке бажання жити і працювати у великій сім'ї українській. Бо у випадках Буковинського Куреня йшлося не про оборону Буковини, а про допомогу Великій Україні у свідомості того, що, ставши вільною і незалежною, вона не залишить на поталу, а пригорне в обійми свою малу гілку, вічно життєрадісну, зелену Буковину.

У хронологічному порядку було три фази Буковинського Куреня. Перша під час першої світової війни мала чисто військовий характер. Курінь, складений з випробуваних військовиків, було створено на взірець Українських Січових Стрільців вихідцями з Буковини, які носили українську уніформу і діяли у складі Армії УНР. Його доля була така сама, що й усієї визвольної боротьби української державності та її армії цього періоду.

Під час другої світової війни Буковинський Курінь — це військо підпілля. Його члени не носили уніформу, це були військовики українського націоналізму, інтеґральна частина похідних груп ОУН, борці української державності (пригадуються слова О.Ольжича, барда Української Національної Революції: "Тут скрізь наше військо незриме у хижих залогах стоїть..."). Їхнім ідеалом був "зов Києва", який завжди мав магічну притягаючу силу для всіх синів розлогої і зрізничкової України, як символ соборної української держави. Членами цієї формації були переважно молоді люди зі всіх верств населення Буковини: селяни, робітники, студенти, мистці, адвокати, лікарі, професори. У дорозі до Києва, за директивою Проводу, багато з буковинців залишилися в містах України, де включилися в місцеву громадсько-політичну роботу, поборюючи залишки совєтчини та остерігаючи населення від сподівань рятунку німецькими "культуртреґерами".

З 1942 р. відгалуження Буковинського Куреня перетворилися на парамілітарні відділи, які згодом діяли у Білорусії, пізніше — у Франції.

Тоді коли обидві згадані формації Буковинського Куреня з Першої і Другої світових воєн діяли на центральних українських землях і були внеском Буковини у боротьбу за українську державу, виявом соборництва українців Буковини, третя фаза Буковинського Куреня (що згодом перейменував себе на Буковинсько-Українську Самооборонну Армію — БУСА, своєрідний місцевий відповідник до УПА) виявилася у діях тільки на території Буковини, у міжфронтовій смузі між відступаючими румунсько-німецькими частинами і наступаючою совєтською армією. Його завданням була охорона місцевого населення, головно активної його частини, перед румунським, а згодом — совєтським терором. Всеукраїнський характер з політично-державницькими завданнями і діями мав тільки Буковинський Курінь під проводом свого команданта Петра Войновського у 1941 році.

Дотепер про Буковиський Курінь є мало відомостей, а особливо про формування похідних груп ОУН; деякі спорадичні дані маємо у зв'язку з дією Української Національної Ради у Києві у 1941 році. Багато більше написано про ту частину членів Буковинського Куреня, що діяла поза межами України, в Білорусії і Франції. В Історії Буковини, яку написано у 1950-х роках, коли Україна перебувала під важкою окупацією, не можна було розкривати всіх таємниць Буковинського Куреня, бо багато його учасників тоді ще жили у совєтській дійсності й автор не хотів їм завдати шкоди. Багато з них тим часом відійшли у вічність, забравши з собою і секрети великого подвигу.

У пропонованій книзі зібрана майже вся доступна нині інформація про Буковинський Курінь (на жаль, ще чекають на наукове опрацювання спомини сотника Василя Лугового). Історіографічну базу доповнено деякими новими джерельними матеріалами з совєтських архівів та спогадами учасників Куреня, що допомогло узгодити чимало окремих фактів і включити цей відтинок боротьби у загальну скарбницю визвольних змагань за Українську Державу. Повинно це заохотити всіх тих, які мають нові дані про Буковинський Курінь, але ще не сказали свого слова, до подальшої праці. З такими намірами й видано цю публікацію.

Академік, професор Аркадій Жуковський