ПОЛІТИЧНІ ОГЛЯДИ

ТРЕНДИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ: УКРАЇНЦІ НА ВИБОРАХ

Парламентські вибори 1994 року.

До 1994 року в парламенті працювали депутати обрані ще до Верховної Ради Української РСР на початку 1990 року. Тоді на першій парламентській сесії нараховувалося 380 народних депутатів, які належали до Комуністичної партії України і решта – до опозиції. Згодом до липня 1990 року кількість опозиційних депутатів зросла до 125 (група Народної ради), а серед комуністів утворилася група «За Радянську суверенну Україну» (група 239), що відіграла вирішальну роль при ухваленні Декларації про державний суверенітет України (17 липня 1990 року) та Акту про незалежність України (24 серпня 1991 року). За підрахунками А.Ткачука * , найчисленнішими групами комуністичної більшості в 1990 році були керівники народного господарства (директори і міністри) – 97 (25%), партійні керівники – 85 (22%), керівники виконкомів – 48 (12%), голови колгоспів – 35 (9%), науковці, академіки, ректори – 31 (8%).

У 1994 році завдяки зусиллям лівої більшості в парламенті було заблоковано ухвалення нового виборчого закону на пропорційній основі. Право висування кандидатів збереглося за трудовими колективами та партіями. Як і в 1990-му вибори депутатів відбувалися у два тури у 450 мажоритарних округах. Кандидат вважався обраним, якщо йому вдавалося набрати більше 50% голосів при явці не менше 50% виборців. Відтак у березні-квітні 1994 року були обрані тільки 338 депутатів з 450 (після довиборів у вересні-жовтні – 405 депутатів).

Головними суперниками на виборах були партії лівого та правого спрямування. При цьому в лівому спектрі конкурували КПУ, СелПУ та СПУ. На правому гравців було значно більше, але найпотужнішим залишався Народний рух України. Проте мажоритарна виборча система в умовах економічного занепаду сприяла, насамперед, позапартійним прагматикам. Зокрема, більшість так званих «центристів», які згодом створили фракції і групи «Міжрегіональний блок», «Єдність», «Центр» та «Реформи» загальною кількістю 139 депутатів, висувалися трудовими колективами незалежно від партій.

Загалом в першому турі виборів незалежні висуванці набрали 60% голосів (14,5 млн. голосів), три ліві партії – 22% (5,3 млн.), націонал-демократи – 14% (3,4 млн.), центристи – 4% (0,97 млн.). У другому турі незалежні трішки поступилися голосами лівим, проте разом зменшили частку націонал-демократів і центристів. Отже, незалежні – 55%, ліві – 29%, націонал-демократи – 12%.

Розподіл місць в парламенті в жовтні 1994 року був таким:

	Обрано	Фракції
Позапартійні	227 (56%)	36 (так звані незалежні)
Комуністична партія України	90 (22%)	90
Селянська партія України	19 (4,6%)	52
Соціалістична партія України	15 (3,7%)	30
Народний рух України	20 (5%)	27
Українська республіканська партія	11(2,7%)	-
Конгрес українських націоналістів	5 (1%)	-
Партія праці	5(1%)	-
Інші	13 (3%)

Дані: Всеукраїнські відомості 22.10.94; Вибори в Україні 1994 р. (Міжнародна Фундація виборчих систем).

Крім того, саме парламентські вибори 1994 чітко показали регіональний розподіл України електоральних симпатій українців. Націонал-демократичні сили домінували в Галичині (Львівщина, Івано-Франківщина і Тернопільщина), на Волині (Волинь і Рівенщині), на Буковині і частково у Києві. Тоді як ліві кандидати користувалися найбільшою підтримкою в Донбасі (Донеччина і Луганщина), Харківщині та в Криму.

Президентські вибори 1994 року.

Це були перші вибори президента України після двох з половиною років незалежності. Рішення про дострокові президентські і парламентські вибори було ухвалене як компроміс між президентом і парламентом в умовах політичної кризи. На початку 1994 року президент Леонід Кравчук відмовився прислухатися до свого оточення, яке радило йому ввести пряме президентське правління і очолити Кабінет Міністрів.

Незважаючи на очевидний успіх лівих на парламентських виборах, Кравчук зробив ставку на радикалізацію виборчої кампанії: протиставлення себе як першого президента України – захисника державності Леонідові Кучмі – прихильника відновлення тісних зв'язків з Росією. На противагу, сам екс-прем'єр-міністр Кучма позиціонував себе як сильного господарника, який вважає за необхідне проведення насамперед економічних реформ, що в свою чергу вимагає відновлення стосунків з підприємствами Росії та поверненням російських ринків українським виробникам. Уже на останньому етапі виборчої кампанії Кучма чітко декларує введення російської мови як другої державної, поглиблення відносин з Росією в рамках СНД заради економічного зростання.

На роль «третьої сили» на виборах з певним успіхом претендували лідер соціалістів Олександр Мороз та екс-віце-прем ' єр-міністр Володимир Лановий. Обидва кандидати перебували між полюсами Кравчук-Кучма і репрезентували більш соціально спрямовану, консервативну платформу (Мороз) та більш ринково орієнтовану, прагматичну платформу (Лановий). Мороз збирав голоси в центрі та на сході України (найбільше на Луганщині, Харківщині, Сумщині, Кіровоградщині та Черкащині). Лановий користувався популярністю переважно в містах західної та центральної України. Для СПУ участь у виборах була потрібна для вигідного позиціювання порівняно з комуністами.

За результатами першого туру, в другому очікувано зустрілися Кравчук та Кучма. За десять днів до виборів соціологічні опитування показували перемогу чинного президента. Серед чинників, які допомогли Кучмі здобути перевагу називають скандал із закриттям телеканалу «Гравіс», оприлюднення фактів причетності оточення Кравчука до розкрадання Чорноморського морського пароплавства «Бласко» та несприятливий для президента результат дебатів з Кучмою. Крім того, в другому турі за Кучму проголосували більшість прихильників КПУ і СПУ, яким імпонував проросійська позиція кандидата. Тоді як Кравчуку не вдалося підвищити явку своїх прихильників у центрі Україні.

Незважаючи на те, що порівняно з наступними роками вибори президента 1994 вважаються більш демократичними, вже тоді мали місце скандали довкола втручання держави у процес волевиявлення і ведення агітації. Зокрема, між першим і другим туром відбулося закриття ТРК «Гравіс», яке експерти називають «першою ластівкою» майбутнього тиску на незалежні мас-медіа.

Результати першого туру по кандидатах:

Кандидат	Голосів "ЗА"	Відсоток голосів "ЗА"
Леонід Кравчук	9 977 766	38.36%
Леонід Кучма	8 107 626	31.17%
Олександр Мороз	3 466 541	13.33%
Володимир Лановий	2 483 986	9.55%
Валерій Бабич	644 263	2.48%
Іван Плющ	321 886	1.24%
Петро Таланчук	143 361	0.55%
Голоси проти всіх кандидатів:	892 740	3.43%

Результати другого туру по кандидатах:

Кандидат	Голосів "ЗА"	Відсоток голосів "ЗА"
Леонід Кучма	14 016 850	52.15%
Леонід Кравчук	12 111 603	45.06%
Голоси проти всіх кандидатів:	751380	2.8%

Головною рисою президентських виборів 1994 року стала мирна передача влади від Леоніда Кравчука своєму наступникові Леоніду Кучмі.

Парламентські вибори 1998 року.

24 вересня 1997 року Верховна Рада України ухвалила новий виборчий закон. Він передбачав змішану систему виборів народних депутатів: 225 кандидатів обиралося за партійними списками у загальнонаціональному виборчому окрузі, решта 225 у мажоритарних округах. Таким чином, закон давав політичним партіям шанс перевірити свою силу як на регіональному, так і на загальнонаціональному рівнях. При цьому партії мали подолати кваліфікаційний бар'єр у 4% голосів. Як виявилося, для цього треба було отримати близько 1,1 млн. голосів виборців в багатомандатному окрузі.

Цей законопроект став компромісом між адміністрацією Кучми та несподіваним альянсом лівих і націонал-демократів, які вбачали у партійних виборах можливість здобути більше місць та збільшити свій вплив на виконавчу владу. Зокрема, на перемогу розраховував спікер Верховної Ради Олександр Мороз, сподіваючись зберегти свій високий статус як стартовий майданчик на президентських виборах 1999 року. Новий закон був підтриманий також і фракцією екс-прем'єр-міністра Павла Лазаренка, що прагнув повернутися до влади після відставки.

Готуючись до нових виборів, найбільші партії починають створювати організації-супутники, що мають приваблювати виборців і рекрутувати кадри для виборчої кампанії. Зокрема, самопроголошена центристська «партія влади» – «Народно-демократична партія» оточила себе мережею молодіжних, жіночих, профспілкових та підприємницьких структур. Під егідою НРУ було створено громадське об'єднання «Рух – за народ, за Україну!». Ліві, зокрема СПУ, оточили себе організаціями селян, чорнобильців, ветеранів, афганців тощо.

Згідно з новим законом, до 19 грудня1997 року Центральна виборча комісія зареєструвала 30 політичних партій та блоків, які взяли участь у виборах. Головними гравцями стали Комуністична партія, Соціалістична партія і Селянська партія, які об'єднуються в блоці, Народний рух України під проводом незмінного В'ячеслава Чорновола, Народно-демократична партія на чолі з прем'єр-міністром Валерієм Пустовойтенком. На успіх претендують Всеукраїнське об'єднання «Громада» Павла Лазаренка та Прогресивно соціалістична партія Наталії Вітренко. Обидва проекти з'явилися внаслідок конфлікту: Лазаренко репрезентував частину дніпропетровського істеблішменту, що виступила проти Кучми; Вітренко створила партію з соціалістів, невдоволених «ренегатством» і «співпрацею зі злочинним режимом» Мороза.

Програмною ціллю КПУ стає «націоналізація», призупинення приватизації, застосування «репресивних» заходів для повернення вивезених за кордон капіталів, «відродження СРСР» та розірвання стосунків з НАТО і ЄС. НРУ стоїть на дзеркально протилежних позиціях. Блок СПУ-СелПУ, «Громада» будують кампанію на популістських закликах поєднати все найкраще радянської та капіталістичної системи. ПСПУ Вітренко проходить до парламенту завдяки популярності в рідній Сумській області (де ПСПУ здобула 20% голосів виборців) та радикальній риториці й закликам не довіряти «старим лівим», що продалися «капіталу». Всі опозиційні партії закликали до рішучої боротьби з корупцією та злочинністю, що поширилася на економіку держави. НДП як «партія влади» апелювала до необхідності збереження стабільності та підтримки президентського курсу.

Несподівано для всіх до лідерів перегонів на останньому етапі приєдналися Партія зелених України та Соціал-демократична партія України (об'єднана). ПЗУ позиціонувалася як аполітичний проект, не пов'язаний з вибором між «правими» і «лівими», «владою» і «опозицією», «капіталізмом» і «комуністичним реваншем». Певна протестність та альтернативність ПЗУ привабила виборців, які в іншому разі швидше за все проігнорували б вибори. Отже, ПЗУ зібрав голоси молодого, освіченого, міського електорату по всій Україні. Успіх ПЗУ в 1998 році став першим і останнім прикладом виборчої кампанії заснованої на «позаідеологічній» платформі, за рамками конфліктів та суперництва, що має місце в політичному процесі країни.

Складніше з виявленням ресурсу чи ідеї, які допомогли пройти в парламент СДПУ(о). Однак незаперечним залишається факт, що левову частку голосів партія здобула завдяки Закарпаттю та тодішньому голові Закарпатської облдержадміністрації Віктору Балозі.

Легалізація використання так званого «адміністративного ресурсу» відбулася саме в 1998 році. При чому його застосовували як лідери пропрезидентських, так і опозиційних сил. Зокрема, напередодні виборів закривається газета «Правда України», яка відкрито підтримувала Лазаренка і дозволяла критичні публікації проти Кучми. Через позов СДПУ(о) було закрито пролазаренківську газету «Всеукраїнські відомості». Водночас несподівано високий результат лазаренківської «Громади» на Дніпропетровщині ( де «Громада» здобула 25% голосів виборців регіону) був досягнутий не без впливу адміністративних та фінансових важелів.

Через специфічні історичні обставини (в Росії в 1996 Борис Єльцин виграв вибори у лідера КПРФ Геннадія Зюганова) діяв і «російський фактор». Більшість російських ЗМІ слідом за президентом Єльциним підтримували антикомуністичні сили, насамперед НДП.

Результати голосування по партіях (виборчих блоках партій):

За результатами 1998 року почалася підготовка до президентських виборів в жовтні та листопаді 1999. Відсутність впливової політичної сили, яка здатна контролювати парламент, проводити відповідні закони та ефективно забезпечувати хід виборчої кампанії, штовхає президента України Леоніда Кучму до пошуку опори у політико-економічних холдингів, представлених у парламенті та великому бізнесі.

Президентські вибори 1999 року.

У 1999 кандидатами в президенти України було зареєстровано 15 осіб. Двоє (Володимир Олійник та Олександр Ткаченко) зняли свої кандидатури на підтримку інших кандидатів. Семеро кандидатів: Леонід Кучма, Петро Симоненко, Олександр Мороз, Наталя Вітренко, Євген Марчук, Юрій Костенко, Геннадій Удовенко в першому турі набрали від 38,5% до 1% голосів виборців, що взяли участь в голосуванні і підтримали котрогось з кандидатів. Проти всіх проголосували майже 2% виборців. До другого туру вийшли чинний президент Кучма та лідер Комуністичної партії Симоненко.

Варто пам'ятати, що Кучма заявив про своє висування на президентських виборах ще в 1996 році. Відтоді президент серйозно готується до переобрання. Як показали вибори 1998 року, ставка на лояльні політичні партії себе не виправдала. Проте у президента залишалася підконтрольна і лояльна вертикаль влади. Станом на середину 1999 року Кабінетом Міністрів два роки керував «технічний прем'єр» Валерій Пустовойтенко; протягом перших дев'яти місяців в регіонах України відбувається ротація голів місцевих держадміністрацій, зокрема тих, хто не зумів забезпечити потрібний результат в 1998.

За даними «Дзеркала тижня», на Кучму працювали спеціально створений фонд «Соціальний захист». Під керівництвом радника президента Олександра Волкова фонд забезпечив інформаційну, фінансову підтримку кампанії, а також контроль над виборчими комісіями. СБУ Леоніда Деркача забезпечувала президента якісною інформацією про ходи суперників та прогнозами щодо розвитку ситуації. Низка бізнесменів (В. Пінчук, Н. Мартиненко, Г. Суркіс) фінансували різноманітні медійні та масові проекти з підтримки Кучми.

З боку альтернативних Кучмі кандидатів мав місце провал стратегії консолідації навколо єдиного кандидата від опозиції. Адміністрації президента вдалося ефективно розколоти правий (Марчук, Костенко, Удовенко) і лівий політичний спектр (Симоненко, Мороз, Вітренко, Ткаченко). Невдалою спробою висування єдиного кандидата стало об'єднання, відоме як «Канівська четвірка» або «Угода про чесні вибори», підписана 28 липня 1999 року Морозом, Марчуком, Ткаченком і Олійником. За спостереженнями експертів, лише Олійник не бачив себе «єдиним кандидатом» на відміну від решти трьох політиків. Одним з головних недоліків угоди стало неприєднання до неї Симоненка. Після замаху в Кривому Розі на Вітренко (2 жовтня 1999 року) і звинувачення однопартійця Мороза у його підготовці, лідер соціалістів остаточно втратив шанси на прохід у другий тур виборів. На думку, експертів, це зробило виграш Кучми в повторному голосуванні майже безальтернативним.

У другому турі лідер комуністів зазнав неочікуваної поразки в Донецькій та Харківській областях, якої не змогла компенсувати перемога на Черкащині, Вінниччині та Сумщині за рахунок електорату Мороза та Вітренко.

Результати голосування 31 жовтня 1999 року:

1. Загальна кількість виборців	37 498 630
2. Кількість виборців, які отримали виборчі бюлетені	26 318 872
3. Кількість виборців, які взяли участь у голосуванні	26 305 198
4. Кількість виборчих бюлетенів, визнаних недійсними	1 038 749
5. Кількість голосів, поданих за кандидата:
Кучма Леонід Данилович	9 598 672
Симоненко Петро Миколайович	5 849 077
Мороз Олександр Олександрович	2 969 896
Вітренко Наталія Михайлівна	2 886 972
Марчук Євген Кирилович	2 138 356
Костенко Юрій Іванович	570 623
Удовенко Геннадій Йосипович	319 778
Кількість голосів виборців, які не підтримали жодного кандидата	477 019

Результати голосування 14 листопада 1999 року:

1. Загальна кількість виборців	37 680 581
2. Кількість виборців, які отримали виборчі бюлетені	28 231 774
3. Кількість виборців, які взяли участь у голосуванні	28 212 484
4. Кількість виборчих бюлетенів, визнаних недійсними	706 161
5. Кількість голосів, поданих за кандидата:
Кучма Леонід Данилович	15 870 722
Симоненко Петро Миколайович	10 665 420
6. Кількість голосів виборців, які не підтримали жодного кандидата	970 181

За результатами президентських виборів президент Кучма отримував карт-бланш на здійснення задекларованих перетворень. Незадовго після інавгурації призначається «технічний уряд» з прозахідним прем'єр-міністром, який має впоратися з загрозою дефолту та накопиченням боргів із соціальних виплат. У Верховній Раді відбувається зміщення лівого керівництва і формується стабільна парламентська більшість, що підтримує уряд вчасними законодавчими ініціативами. Водночас виникає конфлікт між урядовцями, які виконують завдання з детінізації економіки, зокрема енергетики, та фінансово-промисловими групами, що прагнуть винагороди за підтримку Кучми на виборах. Задля зміцнення свого контролю над парламентом Кучма проводить референдум з конституційних змін і вносить відповідний проект до парламенту. Зростає роль силових структур, зокрема СБУ та МВС, керівники яких не криючись через ЗМІ роздають «рекомендації» та «попередження» бізнесменам та політикам. Розгортаються перші інформаційні війни «проти Тимошенко», «проти Ющенка», «проти Кучми».

Парламентські вибори 2002 року.

Новий закон "Про вибори народних депутатів" від 18 жовтня 2001 року зберіг змішану виборчу систему. Головною відмінністю стало введення інституту грошової застави (у розмірі 15 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян для партії або блоку партій та 60 НМ для мажоритарників) замість збору підписів.

На відміну від 1994 та 1998 років збільшилася кількість політичних блоків. Зокрема, з 6 основних гравців, що потрапили до парламенту, 3 були блоками. Вперше в історії України політичні структури переймали назву від імені своїх харизматичних лідерів: "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна", "Виборчий блок Юлії Тимошенко". Провладний блок «За єдину Україну» не скористався з цієї технології з огляду на низький рейтинг влади серед населення і через небажання Кучми створювати з фігури прем'єр-міністра Анатолія Кінаха ще одного потенційного, сильного суперника в боротьбі за владу.

У 2002 році стала простежуватися залежність між голосуванням виборців за партійні списки та за кандидатів у мажоритарних округах. Найбільший зв'язок можна було простежити в Західному регіоні та Києві, де в мажоритарних округах вигравали кандидати, які заручилися підтримкою «Нашої України» та Ющенка особисто. На сході, особливо на Донеччині виборці підтримали висуванців блоку "За єдину Україну". Водночас, незважаючи на свою перемогу по списку в 100 округах, лише 6 кандидатів від КПУ перемогли в мажоритарних округах.

У 2002 до парламенту обрано 67% членів партій (68% у 1998). Водночас частка самовисуванців зменшилася з 57% до 40%. В одномандатних округах найбільше популярність здобули висуванці Блоку "За єдину Україну!" (68 депутатів) та Блоку Віктора Ющенка "Наша Україна" (42 депутати).

Результати голосування у багатомандатному виборчому окрузі 31 березня 2002 року:

Кількість депутатських мандатів, отриманих партіями і блоками:

№пп	Партія (виборчий блок партій)	Б/м округ	О/м округи	Загалом
Висунуті від партії(блоку)	Самовисування, належність до партії(блоку) за партійністю
1	Виборчий блок політичних партій "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна"	70	41	1	112
2	Комуністична партія України	59	6		65
3	Виборчий блок політичних партій "За Єдину Україну!"	35	66	20	121
4	Виборчий блок політичних партій "Виборчий блок Юлії Тимошенко"	22			22
5	Соціалістична партія України	20	2		22
6	Соціал-демократична партія України (об'єднана)	19	5	3	27
7	Виборчий блок політичних партій "Демократична партія України – партія "Демократичний союз"		4	1	5
8	Виборчий блок політичних партій "Єдність"		3	1	4
9	Партія національно-економічного розвитку України		1		1
10	Українська морська партія		1		1
11	Українська Національна Асамблея			1	1
Загалом, по партіям(блокам)	225	129	27	381
Позапартійні депутати о/м округів, самовисування			72	72

Результати парламентських виборів 2002 року засвідчили появу в Україні потужної не лівої, ринково орієнтованої політичної сили з популярним, харизматичним лідером на чолі. Вперше з 1990 року КПУ зазнала поразки не лише від націонал-демократів, а й від «партії влади»: в базовій для комуністів Донецькій області більшість здобув блок «За єдину Україну», або радше його місцева номенклатурно-бізнесова гілка, яка виборола тоді ще непереконливу перемогу для Леоніда Кучми в другому турі президентських виборів.

Перед президентом, який витратив половину свого другого терміну на подолання політичної кризи у зв'язку з «касетним скандалом», поставав вибір між двома угрупованнями, двома політико-економічними моделями подальшого розвитку держави.

Президентські вибори 2004 року.

Президентська кампанія 2004 року розгорнулася одразу після невдачі пропрезидентських фракцій ухвалити зміни до Конституції, що передбачали фундаментальне скорочення президентських повноважень (8 квітня 2004 року). Через тиждень 14 квітня 2004 року на зібранні лідерів пропрезидентської більшості в Адміністрації президента було ухвалено рішення про висування прем'єр-міністра Віктора Януковича як «єдиного кандидата від влади» на посаду президента України.

3 липня 2004 року на Співочому полі в Києві на стотисячному мітингу про своє самовисування заявив основний суперник Януковича, лідер фракції «Наша Україна» Віктор Ющенко.

Крім основних претендентів Центральна виборча комісія зареєструвала ще 24 кандидати в Президенти України. Серед тих, хто міг претендувати на значну частку голосів виборців (і зрештою увійшов до 5 лідерів) були Симоненко (КПУ), Мороз (СПУ) та Вітренко (ПСПУ).

Відмінною рисою виборів 2004 року стала поява численних «технічних кандидатів», переважно з боку Януковича та Ющенка. З боку прем'єр-міністра Комітет виборців України нарахував 8-10 кандидатів. З боку Ющенка – 2-3 кандидати. Головним завданням таких висуванців було заповнення квот у виборчих комісій особами, прихильними до одного з кандидатів та поширення антиреклами і «чорного піару» проти опонента.

Вибори 2004 року пройшли під знаком безпрецедентного втручання посадових осіб Російської Федерації. Зокрема, в Києві було створено «Російський клуб», через який під час першого і другого туру виборів поширювалися результати екзит-полу, які однозначно віддавали перемогу Януковичу. Крім того, президент Росії Путін двічі перед першим та другим туром зустрічався з Януковичем і відкрито засвідчував свою симпатію і перевагу до даного кандидата.

Як і в 1999 році, не обійшлося без замахів на кандидатів у президенти. Зокрема, було встановлено спробу отруєння Ющенка (як підозрював сам кандидат і свідчив Генпрокуратурі під час вечері з керівництвом СБУ 5 вересня 2004 року). До кінця кампанії суперники Ющенка звинувачували його в інсценізації отруєння з метою підвищення рейтингу. Що стосується його основного суперника Януковича, то проти нього було вчинено акт дифамації (закидання яйцем, 23 вересня 2004 року), що протягом тривалого часу тлумачилося як замах на життя і кримінальний вчинок з боку радикального студентства Івано-Франківська.

У 2004 році вперше в історії результати голосування призвели до масових акцій громадянської непокори і блокування роботи органів влади. Під тиском Верховна Рада ухвалює рішення про визнання виборів недійсними через фальсифікації, відправляє у відставку Кабінет Міністрів та членів Центральної виборчої комісії.

Вперше вихід з кризової ситуації було знайдено за посередництва представників Європейського Союзу (Х.Солана), Польщі (А.Квасьнєвський), Литви (В.Адамкус), ОБСЄ (Я.Кубіш) та Росії (Б.Гризлов). В ході трьох «круглих столів» з участю президента України та Януковича і Ющенка було досягнуто згоди щодо незастосування сили до протестуючих, визнання рішення Верховного Суду у справі про фальсифікації та проведення переголосування другого туру.

Вибори президента України. І тур 31 жовтня 2004 року:

Кандидат	Графік	% ЗА	Голосів ЗА
Ющенко В. А.		39.90	11 188 675
Янукович В. Ф.		39.26	11 008 731
Мороз О. О.		5.82	1 632 098
Симоненко П. М.		4.97	1 396 135
Вітренко Н. М.		1.53	429 794

Вибори президента України. ІІ тур 21 листопада 2004 року:

Кандидат	Графік	% ЗА	Голосів ЗА
Янукович В. Ф.		49.46	15 093 691
Ющенко В. А.		46.61	14 222 289

Вибори президента України. Повторне голосування ІІ туру 26 грудня 2004 року:

Кандидат	Графік	% ЗА	Голосів ЗА
Ющенко В. А.		51.99	15 115 712
Янукович В. Ф.		44.20	12 848 528

Головною рисою виборів 2004 року став масовий ненасильницький протестний рух виборців, що набув назви «Помаранчева революція». Саме завдяки тривалій громадянській непокорі було визнано факти масових фальсифікацій голосування, скасовано Верховним Судом результати другого туру і проведено повторний другий тур.

Підсумки: від керованого конфлікту до керованої конкуренції.

Кожні вибори в Україні, незалежно від того, кого обирали – президента чи народних депутатів, ставали вибором між програмами подальшого політико-економічного розвитку держави. Справді переломним роком був 1999 і, можливо, стане 2006. У першому випадку перемога Кучми швидше означала поразку «радянського реваншу». Проте саме 1999 рік показав правлячій верхівці привабливість моделювання ситуації «вибору без вибору», в якій доводиться голосувати за «менше зло». Для цього залишалося лише переконати виборців, що за будь-яких умов таким «кращим злом» є чинна влада і уособлена нею стабільність. Вершиною застосування цієї технології стали президентські вибори 2004 року, коли Януковича і Ющенка зіштовхували між собою в рамках «керованого конфлікту». Зрештою, або слабший і менш рішучий суперник (а таким вважали Ющенка) мав злякатися відповідальності за мобілізацію мас проти влади чи свого візаві, або обидва фаворити мали загинути під уламками радикалізованої виборчої кампанії – і поступитися місцем «гаранту» Кучмі.

Перемога Ющенка створила нову політичну ситуацію в Україні. Механізми примусової адміністративної мобілізації виборців було зруйновано, зі сфери масових комунікацій було усунено централізовану політичну цензуру, що однак не зменшило можливостей для інформаційних маніпуляцій.

Підготовка до парламентських виборів 2006 року могла б розвиватися за двома сценаріями: або за логікою нової мобілізації електоратів Ющенка і Януковича, або за логікою боротьби всередині «помаранчевої» та «біло-блакитної» команд.

* За монографією «Українські ліві: між ленінізмом та соціал-демократією» (ред. О. Гараня та О. Майбороди).