Історіографічна класика. Антологія української історичної думки ХІХ–ХХ ст. / Відп. ред. і авт. вступ. слова В. Смолій; авт. супровідних статей, укладач приміток, коментарів, покажчиків і бібліографії О. Ясь. – К.: НАН України. Ін-т історії України,
- ️https://nas.academia.edu/OleksiiYas
Українська історіографія представлена під кутом зору історії понять. Про аналізовано, як ускладнювався, доповнювався, удосконалювався лексичний багаж української історіографії від доби Модерну до наших днів. Збагачення й оновлення поняттєвого апарату української історіографії відбувапося за рахунок запозичення та верифікації термінів і понять з суміжних галузей соціо-гуманітарного знання, як от наукознавство, культурологія, лінгвістика, соціологія тощо. Показано, що терміносистема української історіографії формувалася під впливами просвітни цтва, романтизму, позитивізму, марксизму, філософії та історії науки. Книга розрахована на істориків, культурологів, лінгвістів та широке коло читачів. УДК 930(477) ББК 63.3(4Укр) За редакцією академіка Валерія Смолія Рецензенти: доктор історичних наук Леонід Зашкільняк доктор історичних наук Ґаліна Звєрєва доктор філософських наук Валентин Онопрієнко Затверджено до друку вченою радою Інституту історії України НАН України Будь-яке використання матеріалу даної книги, повністю або частково, без дозволу правовласника заборонено © І.Колесник, 2013 ISBN 978-966-02-6868-5 © Інститут історії України НАН України, 2013 логе^м Історіографія Історіографічна концепція Історіографічна ситуація Історіографічне джерело Історіографічний процес Історіографічний факт Історіографічна модель Історіографічний метод Методологія ет^п. Історія понять: теорія та метод Мова історика: якою їй бути? Одрш із найважливіших атрибутів ремесла історика -його мова. Вільне, розкуте володіння науковою мовою становрггь ЛІНГВІСТР1ЧНИЙ капітал (П.Бурдьє), який разом із культурним капіталом є візиткою кожного історика. Професійна мова дослідника визначається не лише його власними рисами, рівнем освіти, обдарова ністю, а станом мови науки у цілому. Сучасний історик має усвідомлювати, що мова -це комунікативна система, яка забезпечує зв'язки та механізми взаємодії в науці. Той, хто розмовляє мовою, зрозумілою лише йому одному, той не говорить узагалі, уважав Г.-Ґ.Ґадамер. Нові ідеї, як відомо, народжують нові слова та поняття, що викликають невдоволення в тих, хто обходрггься традиційною лексикою в науці. Подібні непорозуміння можливо усунути лише у процесі комунікації, тобто обговорення й прояснення слів-понять, завдяки чому зникають неясності, а незнайомі слова та терміни стають доступними. Історик має бути свідомим щодо конвенційного характеру про фесійної мови. Багатозначність слів-понять, наукових термінів і категорій потребує додаткових домовленостей стосовно їх використання. Мова науки історії -доволі рухлива і гнучка, вона постійно оновлюється й поповнюється, фільтруючи чужомовні слова, кліше, застарілі лексичні конструкції, модні слівця, які не прижршися в науці. Звісно, мова науки пе ребуває під ВПЛР1ВОМ інтелектуальної моди, а мода означає не бути схожрш у своїх думках на інших (Ж.-Ф.Ліотар). Динамічність мови тісно пов'язана з соціокультурними змінами у суспільстві, опосередковано чи то напряму. Сучасному історикові слід зважати на характер мовної свідомості та специфіку мови науки в Україні. Певну модальність розмовної української мови на прикладі епістолярного жанру прокоментував Ю.Шевельов. Ідеться про такі її модальні риси, як «діялогізація, надмір вульгариз мів [...], синтакса сурядности й перелічення, уникання чужих слів через описові або неточні власномовні відповідники [...], оперування суто місцевими фактами як загальновідомими [...], надмір вигуків, прислів'їв, самоперебивань тощо. Усе це разом створює образ-маску дурникуватого й просторікуватого провінціяла-оповідача»Ч І хоча у Ю.Шевельова йпшося про модальність української мови на прикладі епістолярію, названі модальні риси проектуються і на лексикон сучасного українського істо рика. Формування мови української науки, на думку ГЛисяка-Рудницького, припадає на кінець XIX ст., коли почалися процеси кристалізації української науки в імперському науковому дискурсі. Справжній ренесанс мови науки в нашій країні спостерігався протягом 1920-1930-х pp., що було зумовлено розвитком академічної науки в радянській Україні. Проте внаслідок згортання політики українізації і розгрому національно орієнтованої академічної науки розпочалися процеси російщення та надмірної ідеологізації соціально-гуманітарних наук. Від початку 1990-х pp. і до нинішнього часу наука в Україні пережи ває справжню «революцію понять»*. У сфері соціально-гуманітарних наук почалися процеси витіснення й заміни марксистської термінології націоналістичною лексикою, переповненою численними архаїзмами, полонізмами, діалектизмами, законсервованими у середовипц української зарубіжної діаспори. Історична наука у сучасній Україні перебуває в складній герменевтичній ситуації (відбору, експлікації, «прояснення» нових ідей-понять, слів-понять, норм-понять та категорій). Лексикон сучасного українського історика віддзеркалює становище і тенденції розвитку мови науки взагалі. Ключова тенденція полягає в постійному антагонізмі між конвенційною усталеністю та революційними змінами в мові. В епоху глобальних криз відбувається радикальне оновлення мови науки, справжня «революція понять». Нові знання продукують нові ідеї-концепти, реактуалізують відо мі поняття або ресемантизують старі, наповнюючи їх новими смис лами. Наступна тенденція, яку відчули історики, пов'язана з процесами інтелектуалізації мови взагалі, та мови наукового спілкування зокрема. Ще одна особливість мови науки -це нахил до індивідуалізації мови та мовних засобів самопрезентації історика. Звідси зроз)гміла герменевтична ^ Цит. за: Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есеї, полеміка.-К.,2003.-С.300 * Вислів належить Діні Хапаєвій (див.: Хапаева Д. Герцоги республики в зпоху переводов: Гуманитарньїе науки и революция понятий. -Москва, 2005). чутливість історика, його смак до нових слів-термінів, до застосування ізоморфних понять і лексичних конструкцій. Справжній учений має свою мову (у сенсі стилю, упізнавання, власного поняттєвого інструментарію, багатства лексичного багажу, відкритості до нового, здатності до експліка ції й врікористання норм-понять, чіткості викладу). З огляду на специфіку мови історика варто привернути увагу до його мовної поведінки. Вона тісно пов'язана з мовною культурою вченого, що означає розмаїття лексичного запасу, гаучкість, образність, доступність його мовлення, роз'яснення понять, якими він оперує. Використання поняття як аналітичного засобу передбачає звернення до його генеалогії, семантичних зв'язків з іншими лексичними елементами. До правил мовної поведінки історика слід віднести очищення власного лексикону від зайвих запозичень, чужомовних зворотів, слів, термінів, а також уникання вульгаризмів, описових, неточних або застарілих власномовних відповідників, та оперування місцевими фактами як загальновідомими (вади, які зауважив ще Ю.Шевельов). Завдаиня-проблеми, котрі постають перед з^раінським істориком,це вдосконалення мови науки, збагачення власного наукового лексикону, відповідність стандартам сучасного мовлення, що означає баланс між повагою до традиції, канону та відкритістю до нового. Структура історії понять. Ефектрівним засобом вирішення мов них проблем сучасного українського історика є історія понять -категорія, що активно входить до наукового вжитку. Begriff, concept, notion, поняття -що означає цей вербальний ряд? Філософське розмаїття його значення подане в «Європейському словнику філософій»^. У німецькій мові усталилося Begriff, в англійській -concept, дехто пропонує notion. Який же сенс даного слова? На думку Г.-Ґ.Ґадамера, поняття -це «мовна мікроконструкція»^. До речі, сам термін «історія поїіять» належить Ґ.В.Ф.Геґелю. Яким є когнітивний статус історії понять? Одні сприймають її як сучасний напрям в історіографії, інші -як інструмент критики соціальних наук (Н.Копосов), треті -як реакцію на політичну ситуацію та політичні дебати (фінська школа). Р.Козеллек уважає історію понять «пропедевтикою до наукової теорії». «Історія понять як філософія» присутня в дискурсі інструментарій історичного дослідження. До цієї групи понять належать «історія», «розвиток», «держава», «народ», «культура», «цивілізація», «нація», «демократія», «клас», «революція». На прикладі ключових понять історії простежується трансформації їх семантрічних структур: спочатку слово «революція» означало колообіг планет, «культура» -спосіб обробки землі, «клас» -розряд, групу однорідних предметів. Р.Козеллек виокрем лює ще теоретичні або споглядальні категорії, які вимагають вищого ступеня абстракції, як-от категорії «час» і «простір»^. У лексиконі історика присутні численні конкретно-історичні поняття: «війна», «мир», «торгівля», «селянин», «рабство», «угода», «ку пець», «робітник», «сім'я», «цех», «ремісник» тощо. «Адже, -визнавав Р.Козеллек,-ми залежимо від запозичень із повсякдеішого мовного вжитку чи з інших галузей знань», словом, історик використовує термінологію, «узяту в борг»^. у поняттєвому просторі історрічної науки функціонують і т.зв. «рефлексивні поняття», що утворюються спеціально задля вивчення засадничих історичних понять і категорій. Ідеться про такі поняття «дру гого ступеня», як «джерело», «факт», «метод», «критика», «історіографія». До речі, у Р.Козеллека також знаходимо розподіл понять на «поняття мови джерел» (тобто історичні) та «наукові категорії, які застосовуються попри неможливість їх віднаходження в корпусі джерел». Огже, «наукові категорії пізнання» в Р.Козеллека означають те ж саме, що «рефлексивні категорії» (таку конструкцію використовує Г.-Ґ.Ґадамер). Історія понять, як уважає Р.Козеллек, «саме і займається дослідженням і встановленням цієї різшщі чи конвергенції між старими понятгями та сьогоднішніми пізнавальними категоріями»®, тобто історичними поняттями і рефлексрівнріми катего ріями. Окрім того, Р.Козеллек виокремлює «поняття, що рухаються», або поняття з надмірною кількістю значень. Такі поняття «рухаються» завдяки їх різноманітному використанню. Історія понять має свій термінологічний інструментарій. Презентаційні функції виконує спеціальна термінологія:...
РЕЗЮМЕ У монографії розглянуто тексти та дослідницькі практики визначних представників українського історіописання ХІХ — 80-х років ХХ ст. у світлі культурних епох і стилів мислення. З перспективи пізньопросвітницького історіописання та раннього романтизму проаналізовано багатотомні історії Дмитра Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, в т. ч. їх сприйняття у культурному просторі імперії Романо- вих. У руслі романтичної парадигми представлено численні та розмаїті тексти Михайла Максимовича, Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша, зокрема визначена їх роль у професіоналізації українського історіописання. Окреслено стильові сполучення й інструментальні вподобання у студіях Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова у контексті поширення «першого» позитивізму. Розібрано дослідницькі стратегії «критичного» позитивізму, соціологізації та віталізму у монументальному проекті «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Висвітлено неоромантичні візії української історії у працях В’ячеслава Липинського та Степана Томашівського. Показано змагання різних підходів з обсягу «масової» історії в українській історіографії 1920-х років, зокрема розглянуто концепцію «генетичної соціології» Михайла Грушевського, теорію «єдиного процесу» Михайла Слабченка, конструкцію «господарської автономії» України Олександра Оглоблина та спробу більшовицько-марксистської соціологізації історії Матвія Яворського. Подано огляд текстів Бориса Крупницького й Олександра Оглоблина, зокрема простежено відображення викликів повоєнної соціогуманітаристики та старих інтелектуальних порахунків українського історіописання в їх роботах еміграційного періоду. Проаналізовано рецепцію концептуальних пропозицій західної соціогуманітаристики у переддень «антропологічного повороту» у текстах Бориса Крупницького. Розглянуто студії Федора Шевченка та Олени Компан як представників реформістського (нонконформістського) напряму в українській радянській історіографії. У книзі показано, що методологічні та культурні трансформації суттєво не змінили ідею територіальної минувшини на обох берегах Дніпра як єдиної історії України від ранніх часів. SUMMARY This monograph examines the texts and research practices of leading 19th and 20th century Ukrainian historians and the reception of their work. It includes the multi-volume histories of the late-enlightenment and early-Romantic historians Dmytro Bantysh-Kamensky, Mykola Markevych, Mykhailo Maksymovych, Mykola Kostomarov, Panteleimon Kulish, the early positivists Volodymyr Antonovych and Mykhailo Drahomanov, Mykhailo Hrushevs’ky’s “critical positivist” sociology, and, the neo-romantics Viacheslav Lypyns’ky and Stefan Tomashivs’ky. It then covers Hrushevs’ky’s work in Soviet Ukraine and the work of Ukrainian historians Mykhailo Slabchenko, Oleksander Ohloblyn and Matviy Yavors’ky. The impact of western European sociology and anthropology is traced in Borys Krypnytsky’s post-war publications. Finally the book reviews the 1960s Soviet Ukrainian “reformist” writings of Fedir Shevchenko and Olena Kompan. The book seeks to demonstrate that changes in methodologies and broader cultural currents did not appreciably change the idea that the history of the territories on both sides of the Dnieper constituted a single continuous Ukrainian history from earliest times.
У збірці історичних праць визначного історика, члена-кореспондента НАН України Федора Павловича Шевченка (1914–1995) вміщені вибрані студії з різних галузей і дисциплін української історичної науки, підготовлені й видані за радянських часів. Вперше публікується низка праць, матеріалів і документів, зокрема кандидатська дисертація вченого — «Русские воеводы на Украине. Очерки взаимоотношений Украины и Московского государства во второй половине XVII столетия», хроніка діяльності М. С. Грушевського, укладена у грудні 1945 р., стаття «Про деякі питання історії України», заборонена радянською цензурою 1951 р., неопублікований розділ із докторської дисертації, листування Ф. П. Шевченка з М. П. Ковальським та ін. Для науковців, викладачів, аспірантів, студентів, усіх, хто цікавиться українською історією та історіографією.
РЕЗЮМЕ У монографії розглянуто тексти та дослідницькі практики визначних представників українського історіописання ХІХ — 80-х років ХХ ст. у світлі культурних епох і стилів мислення. З перспективи пізньопросвітницького історіописання та раннього романтизму проаналізовано багатотомні історії Дмитра Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, в т. ч. їх сприйняття у культурному просторі імперії Романо- вих. У руслі романтичної парадигми представлено численні та розмаїті тексти Михайла Максимовича, Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша, зокрема визначена їх роль у професіоналізації українського історіописання. Окреслено стильові сполучення й інструментальні вподобання у студіях Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова у контексті поширення «першого» позитивізму. Розібрано дослідницькі стратегії «критичного» позитивізму, соціологізації та віталізму у монументальному проекті «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Висвітлено неоромантичні візії української історії у працях В’ячеслава Липинського та Степана Томашівського. Показано змагання різних підходів з обсягу «масової» історії в українській історіографії 1920-х років, зокрема розглянуто концепцію «генетичної соціології» Михайла Грушевського, теорію «єдиного процесу» Михайла Слабченка, конструкцію «господарської автономії» України Олександра Оглоблина та спробу більшовицько-марксистської соціологізації історії Матвія Яворського. Подано огляд текстів Бориса Крупницького й Олександра Оглоблина, зокрема простежено відображення викликів повоєнної соціогуманітаристики та старих інтелектуальних порахунків українського історіописання в їх роботах еміграційного періоду. Проаналізовано рецепцію концептуальних пропозицій західної соціогуманітаристики у переддень «антропологічного повороту» у текстах Бориса Крупницького. Розглянуто студії Федора Шевченка та Олени Компан як представників реформістського (нонконформістського) напряму в українській радянській історіографії. У книзі показано, що методологічні та культурні трансформації суттєво не змінили ідею територіальної минувшини на обох берегах Дніпра як єдиної історії України від ранніх часів. SUMMARY This monograph examines the texts and research practices of leading 19th and 20th century Ukrainian historians and the reception of their work. It includes the multi-volume histories of the late-enlightenment and early-Romantic historians Dmytro Bantysh-Kamensky, Mykola Markevych, Mykhailo Maksymovych, Mykola Kostomarov, Panteleimon Kulish, the early positivists Volodymyr Antonovych and Mykhailo Drahomanov, Mykhailo Hrushevs’ky’s “critical positivist” sociology, and, the neo-romantics Viacheslav Lypyns’ky and Stefan Tomashivs’ky. It then covers Hrushevs’ky’s work in Soviet Ukraine and the work of Ukrainian historians Mykhailo Slabchenko, Oleksander Ohloblyn and Matviy Yavors’ky. The impact of western European sociology and anthropology is traced in Borys Krypnytsky’s post-war publications. Finally the book reviews the 1960s Soviet Ukrainian “reformist” writings of Fedir Shevchenko and Olena Kompan. The book seeks to demonstrate that changes in methodologies and broader cultural currents did not appreciably change the idea that the history of the territories on both sides of the Dnieper constituted a single continuous Ukrainian history from earliest times.
ВІЗАНТИНІСТИКА В ТВОРЧОСТІ І ПЛАНАХ О. БІЛЕЦЬКОГО (до 130 річниці від дня народження) Статтю присвячено О. Білецькому як вченому-візантиністу. Основну увагу зосереджено на його професійній підготовці під час навчання на історико-філологічному факультеті Харківського університету на початку ХХ ст., на візантиністичній тематиці в наукових працях та творчих планах О. Білецького. Проаналізовано вплив наукового середовища історико-філологічного факультету Харківського університету на становлення О. Білецького як візантиніста а також умови, за яких стала неможливою реалізація всіх його творчих задумів. Ключові слова: О. Білецький, візантиністика, історія візантійської літератури, історико-філологічний факультет Харківського університету. Статья посвящена А. Белецкому как ученому-византинисту. Основное внимание сосредоточено на его профессиональной подготовке в период обучения на историко-филологическом факультете Харьковского университета в начале ХХ в., на византинистической тематике в научных трудах и творческих планах А. Белецкого. Проанализировано влияние научной среды историко-филологического факультета Харьковского университета на становление А. Белецкого как византиниста и условия, в которых стала невозможной реализация его всех творческих планов. Ключевые слова: А. Белецкий, византинистика, история византийской литературы, историко-филологический факультет Харьковского университета. The paper deals with the formation of A. Byletsky as a scientist and specialist in Byzantine Studies. The main attention is paid on his professional training during his studying at the Faculty of History and Philology of Kharkiv University in the early twentieth century, on Byzantine questions in scientific works and creative projects by A. Beletsky. The influence of the scientific environment of History and Philology Department of Kharkiv University on the formation of A. Byletscky as a byzantinist and the conditions, in which it was impossible to realize all his plans, are analized.